Провінційна історія про стосунки влади і дрібних підприємців

Хмельницький має в Україні неформальний статус великого центру ринкової торгівлі. Сюди за дешевим товаром широкого вжитку їдуть з усієї України. Ринкова торгівля в Хмельницькому – це справді великі гроші (для власників цих ринків, звісно). Але історія, про яку йдеться, не має жодного відношення ні до згаданого статусу, ні до згаданих грошей. Така собі глибоко провінційна історія про те, як влада воює з дрібними підприємцями-торговцями.

Історія трапилася (і досі не закінчилася) в центрі міста на вулиці Проскурівського підпілля (популярні в Україні хмельницькі гуртові ринки – на околицях).

Вулиця зовсім невеличка - не більше 200 метрів. З травня 1999 року тут дозволили (із зайняттям частини тротуару) роздрібну торгівлю приватним торговцям. Відразу скажемо, що йдеться про дуже дрібну торгівлю – там продавали різноманітний дріб’язок (від шкарпеток до окулярів), за яким покупці звичайно не звертаються до великих торгових центрів, купуючи такі товари, що називається, по дорозі додому. Відповідно, доходи торговців були невеликими, можна навіть сказати – мізерні. Великих статків така торгівля в принципі дати не могла, але все ж таки майже сотня людей мали більш-менш стабільний заробіток у 1,5 – 2 тисячі гривень на місяць. З чого були, за великим рахунком, задоволені, оскільки належали до тих (пенсіонери чи передпенсійного віку, без дефіцитних професій, без високої кваліфікації), хто не мав реальних шансів заробити більше деінде.

Спокійна робота для торговців протривала до жовтня 2007 року, коли міська рада передала сектор комунального ринку «Ранкового» (власне, вуличку Проскурівського підпілля) приватному ринку «Кооператор» (його капітальні, у тому числі триповерхові, будівлі – цілий комплекс! – розташований на сусідній вулиці Вайсера). Що й стало початком затяжного конфлікту між торговцями – з одного боку, та «Кооператором» і міською владою – з іншого. Щоб не обтяжувати читача нудними подробицями, зазначимо головне: для «Кооператора» вулиця Проскурівського підпілля дуже зручне місце для розширення своєї торгівлі (вулиця Вайсера – перпендикулярна до вулиці Проскурівського підпілля). Таке розширення означало крах для дрібних торговців на вулиці Проскурівського підпілля, оскільки «Кооператор» зовсім не цікавився дрібно роздрібною торгівлею шкарпетками чи сонцезахисними окулярами. Йому потрібно була лише сама вулиця, і, щоб звільнити її від торговців, він одразу ж підняв орендну плату в кілька разів, що миттєво робило цих торговців безнадійними банкрутами.

Конфлікт, оскільки торговці, за підтримки місцевої організації Профспілки працівників вільного підприємництва України, відмовлялися коритися вимогам нового власника торгівельної території і періодично влаштовували акції протесту разом зі скаргами в різні інстанції, пройшов кілька стадій, кожна з яких супроводжувалася новими, ще більш жорсткими щодо торговців, рішеннями міської влади. Нарешті, 12 січня 2011 року Хмельницька міська рада просто заборонила дрібно роздрібну торгівлю з лотків, палаток на вулицях Вайсера, Грушевського, Проскурівського підпілля, Примакова, Подільській, Соборній (всі ці вулиці прилеглі до ринку «Кооператор»). Того ж дня торгівці оголосили голодування.

Голодування закінчилося нічим. Міська рада і мер обласного центру Сергій Мельник вважають для себе проблему вирішеною і на жодні поступки чи хоча б перемовини не йдуть. Скільки не пробували останні добитися зустрічі з мером – все даремно. Не хоче мер з ними говорити. Торговці зібрали майже 5 тисяч підписів мешканців будинків, розташованих поблизу ринку на вулиці ім. Проскурівського підпілля, на свою підтримку (городянам вигідно мати поблизу дому саме таку дрібно роздрібну торгівлю, бо їхати за тими ж шкарпетками на околицю міста – витрачати час і гроші на дорогу, а в капітальних торгових павільйонах «Кооператора» чи магазинах в центрі міста такий товар надто дорогий), провели навіть громадські слухання на цю тему з висновком: торгівлю дозволити! Теж не допомагає. До речі, забороняючи торгівлю, міська рада, звісно ж, мотивувала це інтересами мешканців навколишніх будинків – мовляв, благоустрій, вільний прохід вулицею, тощо.

Закономірне питання: чому люди і профспілка не звернуться до суду, якщо рішення міськради неправомірне? За словами Наталії Рудої, суд відмовляється приймати позов. Справа в тому, що міськрада заборонила не торгівлю взагалі. На це вона дійсно не має права, бо вулиця Проскурівського підпілля з грудня 2009 року - знову територія комунального ринку «Ранковий» (тоді після акцій протесту міська рада змушена була скасувати своє рішення від 12 жовтня 2007 року, хоча, як бачимо, торговцям це не допомогло, бо влада знаходила інші способи фактичного припинення торгівлі). Міськрада заборонила лише дрібно роздрібну торгівлю, а отже, на думку суду, право торгувати у людей ніхто не забирав. Мабуть, суд формально правий, хоча для людей важлива саме така торгівля, а не право торгувати взагалі. А щодо єзуїтського формулювання, до якого вдалася міська рада 12 січня, то наведемо цитату з листа заступника голови облдержадміністрації (куди, звісно, теж скаржилися підприємці) меру Хмельницького С. Мельнику: «Рішення… міської ради від 12.01.2011… має ознаки регуляторного акту та прийнято з порушенням засад державної регуляторної політики, прошу призупинити дію зазначеного рішення». Прохання мер не виконав.

Що далі? Після рішення міськради від 12 січня на торговців, які проігнорували заборону і вийшли торгувати, було складено кілька адміністративних протоколів, а торгівлю припинили найрадикальнішим способом – за допомогою міліції. І… люди злякалися. Хоча й продовжували скаржитися, збирати підписи і навіть провели згадані громадські слухання, все ж торгувати не наважувалися. Практично кожен день приходили на вулицю Проскурівського підпілля, збиралися групою чи групами, говорили, куди ще треба поскаржитися, але розкласти свій нехитрий товар боялися. За цей час їх ряди значно порідшали. Хтось, взявши великий борг, заплатив «Кооператору» за торгове місце на сусідніх вулицях, сподіваючись, що, зрештою, «наторгує» на таке-сяке життя, хтось пробує шукати іншої роботи, а хтось просто опустив руки, чекаючи чуда і виживаючи на бабусину пенсію. Найстійкіших, або, точніше, тим, кому нічого «не світить» поза торговим місцем на вулиці Проскурівського підпілля, залишилося десятка зо три.

Так тривало до 14 березня, коли, нарешті, з відчаю (бо нема за що жити) та натхненні запевненнями лідера профспілки Наталії Рудої, що заборона міськради юридично неправомірна (а так воно і є), десятеро торговців розкрили свої сумки з крамом і почали торгівлю. Негайно біля них з’явилося двоє зовсім молодих хлопців, пред’явили посвідчення помічників дільничного інспектора міліції (хоча були в цивільному одязі!), заявили, що люди «порушують», і почали складати адміністративні протоколи і конфісковувати (!) товар. А коли торговці (і ті, що прийшли торгувати, і «глядачі», які все ще на це не наважуються) почали обурюватися (бо що це за «конфіскація», коли батарейки з ящика, на якому торговець розклав свій крам, міліціонери просто зсипають собі в кульок), а ще згодом до однієї з жінок, якій стало зле, викликали «швидку», а ще згодом під’їхали журналісти з місцевого телебачення, то правоохоронці просто втекли.

З того часу і до сьогодні «торгівля» на вулиці Проскурівського підпілля набула такого вигляду: кожен день десяток (інші – бояться протоколів та «конфіскацій») торговців розкладають свій товар, з’являється міліцейський наряд, люди миттю ховають товар по сумках і чекають, поки міліція піде. Ситуація остаточно набула класичного «столичного» сценарію, коли сержанти ганяють тіточок, що торгують зернятами біля станцій метро. Різниця лише в тому, що товар – не зернята, а батарейки, шкарпетки, труси, майки, дешеві окуляри…

Юрій Вербовий