Трудовий кодекс як нокдаун незалежним профспілкам

В Верховній Раді України очікує своєї черги на остаточне прийняття проект Трудового кодексу. Парламентський комітет з питань соціальної політики та праці ще в грудні 2009 року рекомендував народним депутатам підтримати цей проект в другому читанні. Тобто, на розгляд сесії він може бути внесений в будь-яку мить.

В українських профспілках існує дві діаметрально протилежні оцінки проекту Трудового кодексу. Федерація профспілок України (голова – Василь Хара, він же народний депутат від Партії регіонів, він же – голова згаданого профільного парламентського комітету, він же – один з трьох співавторів законопроекту) виступає за швидке прийняття цього проекту Трудового кодексу, а профспілкові об'єднання, що не входять до складу ФПУ (так звані незалежні), – категорично проти. Позиція ФПУ: проект, хоч і не без недоліків, але в цілому прийнятний, і є таким, що відповідає реальним економічним обставинам в країні й захищає головні інтереси найнятих робітників. Незалежні профспілки: Трудовий кодекс у такому вигляді – повне підпорядкування найманого робітника працедавцеві, узаконення фактичного рабства людей найманої праці.

Аргументи сторін – окрема тема. В українських засобах масової інформації в останні три – чотири місяці опоненти мали можливість детально їх викласти. А з початком масових протестів підприємців малого і середнього бізнесу проти Податкового кодексу  проект Трудового кодексу почали регулярно згадувати опозиційні політики як своєрідне продовження (після Податкового кодексу) антинародної, за їх словами, політики правлячої влади. Отже, вперше майже за вісім років розробки проекту Трудового кодексу цей документ став привертати дійсно серйозну увагу суспільства.

Повторюю, не заглиблюючись в конкретику аргументів «за і проти» проекту Трудового кодексу, хочу звернути увагу читачів на наступне.

Для профспілок немає і бути не може нічого важливішого, ніж трудове законодавство. Сам факт наявності принципової згоди і принципової незгоди різних профспілкових об'єднань країни з проектом Трудового кодексу є переконливим свідченням найглибшого розколу в національному профспілковому русі і, отже, дуже глибокої його кризи. Зрозуміло, коли про новий проект трудового законодавства люто сперечаються профспілки з працедавцями, працедавці з державою, профспілки з державою. Але профспілки з профспілками!? Нонсенс!

Але, на жаль, в сучасних українських умовах це не випадковість, не дивний збіг різних суб'єктивних чинників, а глибока закономірність. Інакше й бути не могло.

Лише той, хто ретельно вивчить позиції прибічників і противників проекту Трудового кодексу (поверхневе ознайомлення може легко призвести до помилкових висновків), зможе ясно побачити, що йдеться не про різне тлумачення окремих положень, навіть не про різну загальну оцінку проекту. На мою думку, принципово різне ставлення до проекту Трудового кодексу відображає також принципово різне бачення профспілкового майбутнього України. А також принципово різне розуміння того, якою вже сьогодні, а не в майбутньому, повинна бути не імітаційна, не «жовта», а справжня профспілкова діяльність в Україні.

Суперечка принципова. Суперечка про те, яким є і яким має бути український профспілковий рух? Радянським по суті, тобто підконтрольним уряду і державі (отже – працедавцеві), або ж він все-таки хоч якось, але захищатиме найманого робітника в умовах ринкової (або як часто говорять в Україні – капіталістичної) економіки?

Це навіть не суперечка, а боротьба за виживання. Вирішується питання, який тип профспілок – радянський або демократичний – домінуватиме в Україні найближчими роками.

Внутрішньопрофспілковий (на перший погляд) конфлікт може вирішити лише суспільство, тому що суть цієї суперечки – яким бажає бачити український найнятий робітник профспілковий рух в Україні. Сьогодні, на жаль, дуже часто цей «головний арбітр» залишається байдужим споглядальником згаданої суперечки, і навіть гірше – він просто нехтує будь-якими профспілками, розраховуючи самостійно витримати тиск працедавця. Ця байдужість (і ще доходи від комерційного використання майна (санаторії і нерухомість) колишніх радянських профспілок, якими ФПУ користується одноосібно) – головне пояснення, чому ФПУ, при всій своїй відвертій імітації профспілкової діяльності, до цих пір залишається найбільшим профспілковим об'єднанням країни.

Історично результат цієї суперечки очевидний: якщо Україна не зійде з демократичної дороги розвитку, то ФПУ (як продовжувач справи радянських профспілок) раніше або пізніше піде зі сцени, поступившись місцем по-справжньому незалежним від працедавців і держави профспілкам. Ну, а якщо скрутить (про що навіть думати не хочеться), то ФПУ буде процвітати, найманий робітник терпітиме зростаючу експлуатацію з боку працедавця, а незалежні профспілки в кращому випадку перейдуть на «нелегальне становище». Третій варіант (проміжний) – перманентне протистояння офіційних і незалежних профспілок, що продовжується з періодичними успіхами обох сторін всі два десятиліття української незалежності. Прийняття Трудового кодексу в тому вигляді, в якому він зараз знаходиться в українському парламенті, означатиме нокдаун для незалежних профспілок. ФПУ торжествуватиме. Але нокдаун це ще не нокаут. Такого нокдауну українська демократія отримувала не одного разу за останні два десятиліття. Але не здається, і наполегливо йде далі. Разом з демократією не здаються і незалежні профспілки.

Вячеслав Рой,  Голова Федерації профспілок працівників малого та середнього підприємництва України